Ірина Кочнєва: Не скажу, що завдяки футболу я - здорова людина. Це - любов

Проєкт «Футболістка» подарував нам круте інтерв’ю. Подорож до лікарні на обстеження вилилась у цікаву бесіду Каті з капітаном «Кривбасу» Іриною Кочнєвою, яка розповіла про свої пошкодження, важкі відновлення та інші непрості моменти у кар’єрі гравчині.

- Іра, розкажи, що саме з тобою трапилось?

- Після матчу з «Шахтарем» я відчула, що болять м’язи живота. Доктор оглянув мене і сказав, що у мене сильний спазм м’язів спини, і запалення перейшло на живіт. Тож я узяла паузу і 10 днів не тренувалась. Відновившись, я повернулася до занять.

Але після завершення вчорашнього тренування під час розтяжки раптово відчула різкий біль в районі задньої поверхні стегна. Мабуть, ніколи нічого подібного не відчувала. Скоріш за все, той спазм не до кінця загоївся і спричинив вже інше пошкодження.

Наразі в мене таке запалення на животі, що можна подумати, що я завагітніла. Дівчата у команді вже приписали мені четвертий місяць вагітності. Адже я пересуваюсь зараз, підтримуючи спину та живіт, точно, як жінки під час вагітності.

- Чи були у тебе до цього серйозні пошкодження?

- Так, у 18 років я перенесла операцію на коліні. Тоді я грала за чернігівський клуб «Легенда». Це був мій перший матч в основному складі, чого я дуже чекала і до чого довго йшла. Та вже на 7 хвилині поєдинку суперниця штовхнула мене ззаду, і я усією масою свого тіла впала на коліно… На щастя, хрестоподібні зв’язки витримали та залишились цілими, але я пошкодила медіальний хрящ чи, як його ще називають, меніск. Було необхідне хірургічне втручання…

Після операції мене залишили напризволяще. Тобто тоді жодних реабілітологів чи окремих тренерів з фізпідготовки не було. Мене просто відравили до тренажерного залу і сказали займатися.

Для 18-річної дівчини це було важко психологічно, адже дисциплінувати себе та розробити програму відновлення – дуже важко. Тож я приходила до залу і просто сиділа з порожніми очима. Я опустила руки.

Та на мене звернув увагу інший тренер, який там займався. Він виявився колишнім боксером і, коли почув мою історію, розповів, що теж проходив через подібну ситуацію та навіть завершив виступи через травми.

Він показав мені вправи, продемонстрував, як та шо правильно робити. Ця підтримка стала для мене надважливою. Цей тренер багато спілкувався зі мною, пояснював кожну деталь. Навіть не знаю, чи вистачило б мені тоді бажання продовжувати займатися футболом, якби я не зустріла цю людину. Адже в мене розпочалась справжня депресія, я справді не мала жодного бажання повертатися до гри.

- Може то був твій янгол-охоронець?

- Можливо… Він, мабуть, увесь цей час про мене піклувався, адже після того випадку травми обходили мене стороною. Були якісь мікро-пошкодження та відновлення завжди проходило швидко і непомітно: тиждень-два, максимум.

- Я завжди намагаюсь по-філософські сприймати речі, які від мене не залежать та заважають мені досягти чогось, чого я дуже хочу. То може бути пробка, через яку ти запізнюєшся, чи травма (як у тебе). Я думаю тоді, що, мабуть мені то не треба!

- Звичайно! Не слід ніколи втрачати позитиву. Що не робиться – на краще! Проте в реальному житті і у певному віці важко іноді пройти цей шлях без підтримки.

- А яка є травма у спорті, після якої вже точно не можна грати?

- Сучасна спортивна медицина може впоратися з будь-якими пошкодженнями. Думаю, головне – це ментально встояти. Все залежить від того, як ти тримаєш удар психологічно. Часто футболістки просто втомлюються постійно відновлюватися. Тобто, якщо ти забагато часу перебуваєш у лазареті, звичайно, наступає банальна втома, і багато хто саме через це приймає рішення закінчити з професійними виступами.

Один лікар колись діагностував мені розрив хрестоподібної зв’язки коліна. Насправді ж це було звичайне запалення. Я вийшла з його кабінету і почала плакати, а моя подруга – Христина Єрьоменко, яка зараз теж виступає за «Кривбас», намагалась мене заспокоїти. Я не хотіла лягати на операцію і повторювала, що краще вже закінчу з футболом.

При цьому я сумнівалася у діагнозі й інтуїтивно вирішила показати МРТ іншому спеціалісту, який і повідомив мені про те, що нічого страшного у мене не має. Тож слід дуже ретельно підходити до обстеження і вибору фахівця і, звичайно, прислухатись до власного організму.

Зараз я відчуваю велику відповідальність перед колективом, адже капітанство – важлива роль у клубі. Коли ти вибуваєш на тривалий термін, нехай це від тебе і не залежить, відчуття таке, ніби ти підводиш команду.

- Ніхто не застрахований від цього!

- Це зрозуміло, але в нас дуже важливий період. Ми – молода амбітна команда, яка ставить на меті вигравати у кожному матчі і здобувати трофеї, тож хочеться приносити максимум користі саме на полі, своєю грою. Але я сильна і мене це не зламає.

- Ось це вже слова справжнього капітана! Хто, як не ти має бути прикладом незламності і характеру!

- Тут грає ще велику роль моє відношення до керівництва «Кривбасу». Коли розпочалась війна я перебувала в Туреччині звідки поїхала до Франції, потім до батька в Іспанію. Весь цей час я не грала у футбол, розмірковувала над тим, що буде далі. Що робити, чим займатися. Артем Гагарін, можна сказати, мене повернув до гри.

Навіть після попередніх домовленостей з ним по телефону я все-одно була впевнена, що не повернусь до України. Та Артем був дуже наполегливим і вмовив мене. Тож зараз я йому дуже вдячна за це.

- Повертаючись до теми травм: враховуючи наскільки футбол травматичний, не можна сказати, що цей спорт – це про «здоровий спосіб життя»?

- 100%! Я ще жодного разу в своєму житті не казала такої фрази, що «Завдяки футболу я – здорова людина!» Та я люблю цей вид спорту, і вдячна йому за кожну пережиту круту емоцію і людей, яких я зустріла завдяки йому.

Пресслужба жіночого ФК «Кривбас» Кривий Ріг