Олександр Романчук: Дуже вдячний Юрію Вернидубу за довіру та підтримку

Захисник криворізького «Кривбасу» Олександр Романчук відповів на питання Інтернет-видання Український футбол. Найактуальніші моменти бесіди до вашої уваги.

- Олександре, як та коли ти почав займатись футболом, хто привів тебе у цей спорт?

- Футбол був в моєму житті з самого дитинства. Юним хлопцем я брав участь у різних шкільних футбольних турнірах, які згодом переросли на професіний рівень. Пам’ятаю, що тренер бачив мій потенціал та виділяв мене серед інших хлопців. Одного разу ми з командою грали на область, де мене помітили тренери з івано-франківського «Прикарпаття». Запросили приїхати до них в Академію на тренування. Відтоді, у віці дев’ять років і почався мій, можна сказати, повноцінний професійний футбольний шлях.

- У 2019 році ти провів три матчі за молодіжну збірну України. Якими були перші емоції, коли отримав виклик?

 - На той час я швидко прогресував. Спочатку неочікуваний контракт з «Динамо», потім виклик до збірної України, тренером якої був Ротань. Пам’ятаю, як ми поїхали на збори в Туреччину, де проходив турнір Antalia Cup, який у підсумку виграли. Я зіграв три матчі по півгодини і отримав чудовий досвід. Сподіваюсь, що це був мій не останній виклик до лав нашої національної збірної.

- Повернення до України – до «Кривбасу». Чи бажання попрацювати з Юрієм Вернидубом зіграло головну роль в цьому переході?

- Звісно, в мене було бажання попрацювати з таким досвідченим тренером, як Юрій Миколайович Вернидуб. Але також було велике бажання повернутися додому, до України. Тому я просив агента шукати в першу чергу варіанти з українськими клубами. Невдовзі з’явився варіант з «Кривбасом». Спочатку ми зв’язалися з керівництвом клубу – генеральним директором Володимиром Баєнком. Після чого для остаточного рішення важливо було поговорити з головним тренером - Юрієм Вернидубом.

Пам’ятаю теплу розмову з Юрієм Миколайовичем, після якої в мене не залишилось жодних сумнівів, чи підписувати контракт з «Кривбасом» та повертатись до України.  Звичайно, я радився з родиною. Мама дуже хвилювалася за мене. Озираючись назад, розумію, що я зробив правильний крок. Адже тут я знайшов чудовий колектив та досвідчений тренерський штаб. Ми з командою багато працюємо, навіть був досвід гри в єврокубках.

Можливо, на початку нового сезону ми не демонстрували стабільну гру, але зараз, коли вже є більше відпочинку і часу на підготовку, набираємо кондиції і рухаємося вгору по турнірній таблиці. Але, найголовніше, наразі я вдома, тому відчуваю себе, як-то кажуть, у своїй тарілці. Звичайно, непросто виконувати свою роботу під час війни на фоні новин, обстрілів і сирен. Проте, спостерігати за новинами, знаходячись за кордоном було емоційно ще важче. Я – вдома, і це найголовніше.

- Ти два роки не грав в Україні. Коли повернувся, то як звикав до матчів з сиренами?

- Чесно кажучи, перший матч був чутливий для мене. Перед грою я дуже занурився у освідомлення війни, адже ми вшановували пам’ять загиблих хвилиною мовчання. Вшанували полеглих героїв. Перший символічний удар пораненого військового - це все дуже вплинуло на мене психологічно, адже на той момент, ці емоції були для мене нові. Я пам'ятаю мурашки по шкірі, і жодної думки про футбол.

В цілому доволі непросто грати під час повітряних сирен, адже складно налаштовуватись на протистояння після підземного укриття, - команда сидить там годину, можливо, більше. Після цього всі емоційно пригнічені, а тіло автоматично послаблюється. Я не думав, що дійсно це буде так важко. Це вибиває з колії, і потім складно проявити свої сильні якості на поле. Але найскладніше, звісно, нашим захисникам України на передовій. Низький уклін їм за те, що Україна продовжує залишатись Незалежною державою. Ми обовʼязково переможемо, по-іншому ніяк не може бути.

- У «Кривбасі» ти одразу став гравцем основи. Відчувається довіра тренера?

- Так, можу сказати, що з першого дня одразу відчув довіру. У мене було мало часу на адаптацію, тому що залишався тиждень до старту сезону. Тренери максимально старались мене інтегрувати в тренувальний процес, товариші по команді теж дуже підтримували. Особливо відчув довіру від Юрія Вернидуба, коли у першій же грі я вийшов на поле у стартовому складі. Це було дуже круто для мене. Розумів, що права на помилку немає і я повинен виправдати всі надії. Ми виграли той матч - мій дебют почався з позитивної ноти. Я дуже вдячний Юрію Миколайовичу за цю довіру і, сподіваюсь, що я якісно виконую свою роботу.

- Поділись своєю мрією.

- Як я вже казав раніше, я - максималіст, тому ставлю перед собою максимальні цілі. Але я також і реаліст. Не кажу, що завтра буду грати за національну збірну, чи в Лізі Чемпіонів. Я розумію, що для цього треба дуже багато працювати і поступово, крок за кроком, вірю, що досягну всіх поставлених цілей. Наразі моя мета - приходити на тренування, віддавати всього себе і повертатися без травм. Я роблю все можливе, щоб завтра бути краще, ніж сьогодні. І щиро вірю, що рухаючись таким шляхом, підвищу свій професійний рівень і одного дня гратиму на світовому рівні.

- Що сказав би маленькому Олександру Романчуку на початку кар’єри?

- Я сказав би маленькому собі: «Мрій, працюй і нікого не слухай». Адже завжди були люди, навіть з близького оточення, які не вірили в моє успішне майбутнє. Багато хто радив мені завершити грати з футболом, взятися за розум та обрати стабільну професію. Проте ці слова я пропускав повз вуха, адже не зациклювався на думці оточуючих. Моєю мотивацією та рушійною силою завжди було бажання довести всім, на що я здатний.  

Пресслужба ФК «Кривбас» Кривий Ріг за матеріалами Ukrfootball.ua